Низка моторошних подій

Похмурий ранок розстелявся над містом. Витіюватий туман огортав білими серпанками землю, траву, дерева. Повітря було просочене сакральною тишею, яка надихала до осягнення таємниць природи, набуття спокою і ясності розуму. У такі моменти можна знайти проникливість у найважливіших і важко вирішуваних питаннях. Комісар Алекс для насолоди душі, а не слідами чергового злочинця, прогулювався тихими, безлюдними стежками парку. Це був чоловік 45 років, видний і статний, який віддає перевагу класичним костюмам з дорогих тканин, шліфовані запонки з білого золота, вузькі краватки. Його доглянутий вигляд говорив про аристократичну натуру і виховання, а не про чепуру і марнотратство. Він вдихав аромат свіжого та чистого повітря, насолоджувався ранком. Нечасто йому вдавалося перед роботою так приємно провести час.

— Доброго ранку, Ліція! — сказав комісар своєй секретарці, заходячи до кабінету. — Які новини?

— Доброго ранку, комісаре! — привітно відповіла Ліція. — Ранок прекрасний, свіжий, хочеться дихати на повні груди!

— Це тішить, але мене цікавлять новини щодо роботи.

— А, пробачте комісар! Поки що немає жодних нових злочинів. Я Вам зварила свіжу каву, хочете?

— Так, дякую.

— Ви чули, що будинок моди "ЄК" завтра проведе показ колекції від нового дизайнера, який нещодавно почав там працювати і вже встиг підготувати стільки нових нарядів? Ах, як мені хотілося б побувати на цьому показі! Там будуть відомі актриси, і напевно там буде Лірі Жас - моя улюблена актриса. Вона грала головну роль у серіалі "Будинок мрії". Яка вона там гарна! Вона просто еталон жіночності та чарівності! Це просто вражаюче...

— Ні, не чув, Ліція. І Ви б на роботі думали краще про роботу, а не про серіали та їхніх героїв. Ви вже підготували звіт щодо попередньої справи?

— Так, ось, візьміть.

До кабінету увійшов генеральний комісар поліції Віктор — чоловік років 45-50, шатен, повної статури з добродушним обличчям і бородою у формі еспаньйолки: акуратна невелика борідка, що має клиноподібну форму з тонкими контурами та невеликою довжиною. Йому вона дуже лічить: вона одночасно робить Віктора молодшим і соліднішим. Він дуже комфортно почувається у своїй вазі. На ньому одягнений сірий двобортний піджак з 6 ґудзиками та підібрана у тон гарна краватка. По ньому видно, що в молодості він активно займався спортом, та й зараз продовжує також: рівна постава, пружна статура, енергія в рухах. Незважаючи на те, що він багато років займався розкриттям злочинів, професійної деформації в ньому не відбулося: у нього добрий, чуйний погляд, честь і чесність для нього невід'ємна частина життя. Він усіх результатів досягав законним шляхом і за рахунок жвавості розуму.

Віктор був закоханий у Ліцію. У неї було золотисте волосся, яке на сонці блищало, як дорогоцінний метал, воно злегка завивалося, що надавало їй особливого шарму. Вона була струнка і легка. Трохи наївна, але водночас прониклива. Здавалося, що Ліція до всього ставилася граючи. Але це зовсім не означало несерйозне ставлення до справи. Швидше навпаки, це дозволяло Ліції виконувати більше завдань за невеликий проміжок часу, не витрачаючи надмірну кількість сил. Це була дивовижна дівчина, в якій поєднувалися речі, що не поєднуються.

— Доброго ранку, Ліція! — входячи сказав Віктор секретареві. — Ви чарівно виглядаєте!

— Дякую, генеральний комісаре! — привітно відповіла Ліція.

— Будь ласка, налийте каву, ви її чудово варите! — сказав Віктор.

— Зараз, комісаре Вікторе! - відповіла Ліція. — Ось, будь ласка!

— Дякую, люба Ліція! — з ніжністю в голосі сказав Віктор. — Ви - ангел!

— Ну що Ви, не варто, — збентежено відповіла Ліція.

— Я кажу чисту правду! — продовжував обмінюватись люб'язностями Віктор.

— Ви щось хотіли, пане комісаре? — спитав з невеликою напругою в голосі Алекс. Йому було не по собі, коли до Ліції виявляли зайву увагу чоловіки. Він дуже дивно починав почуватися, якоюсь мірою починав ревнувати, хоча й приводу для цього не було: у них з Ліцією були виключно робочі стосунки.

— Так, хотів. Ви вже визначилися, кого візьмете собі у напарники? Пройшло вже чимало часу з Вашого переведення до цього відділення, а Ви досі працюєте один. Це не тільки не за правилами, а й небезпечно для Вашого життя. Ви розумієте, що розкриття злочинів і лов злочинців — це дуже небезпечне заняття і завжди має бути поруч напарник, який би підстрахував і допоміг у будь-якій ситуації.

— Я вже сказав Вам у свій перший робочий день, — перебив його Алекс, — я працюю один і ніякий напарник мені задарма не потрібний. Я звик розраховувати на себе, довіряти собі та покладатися на себе. Я фахівець і чудово справляюся сам із розкриттям злочинів. І, якщо мені знадобиться допомога, то я обов'язково дам Вам знати.

— Це просто жах якийсь! — вигукнув Віктор. — Ми ще повернемося до цієї розмови! — сказав він і стрімко вийшов із кабінету. Він до переведення Алекса у своє відділення знав, якого високого рівня він фахівець і за цей короткий час, що Алекс працював у цьому відділенні, він ще раз у цьому переконався, але він все одно дуже переживав за нього.

Ліція спостерігала за тим, що відбувається, трохи розгублено. Їй дуже подобався комісар Алекс: він був такий впевнений, надійний, самодостатній. Він випромінював захист та спокій, який може бути тільки у справжніх чоловіків. Його галантність, дотепність та смак стилю підкорювали серця жінок. І було помітно, що від нестачі їхньої уваги він не страждав. Він знав собі ціну та отримував те, що хотів. І не приховував задоволення від управління ситуацією.

Біля столу Ліції стояв невеликий акваріум із красивою золотою рибкою на ім'я Перлинка. Вона її дуже любила, дбала про неї, ділилася з нею всім, що було в неї на душі. Не дивлячись на те, що Ліція була товариською, цікавою та доброю дівчиною, друзів у неї не було. Тому її другом була ця рибка, якій вона розповідала про роботу, про свої почуття до комісара, про злочинців, про потерпілих та свідків. Комісара розчулювали розмови Ліції з Перлинкою. І всі ці риси характеру Ліції йому подобалися, саме тому він залишив її працювати секретарем після свого переведення до цього відділення. Хоча до знайомства з Ліцією він налаштований був працювати і без секретаря. Так він звик.

Цей день був без подій і Ліція під час обідньої перерви вирішила сходити в будинок моди "ЄК", щоб хоч краєм ока подивитися на чудові вбрання та чарівних моделей. Їй пощастило, тому що через майбутній показ та супроводжуючої його суєти вона змогла без особливих труднощів увійти всередину і поринути в атмосферу моди. Це була її стихія: сукні, зачіски, макіяж; краса, що супроводжувала це все, приносила їй велике задоволення. Вона й сама за собою дуже стежила: волосся завжди було акуратно укладено, макіяж і манікюр були бездоганними, туфлі підходили під сумочку, а з одягу вона віддавала перевагу елегантним платтям і витонченим костюмам. Вона завжди була в курсі останніх новин та віянь моди. Це все їй надавало сил та натхнення.

Вона пройшла прямо коридором і побачила репетицію показу - це було ще краще, ніж вона собі уявляла: моделі одна за одною ходили подіумом демонструючи дорогі вбрання і витончені фігури. Все було чітко та злагоджено. Вона прийшла не на самий початок, а ближче до кінця, тому встигла у свою обідню перерву побачити завершальний вихід моделей із дизайнером колекції. Захопленню її не було меж! Особливу увагу привертала одна модель скандинавської зовнішності: вона зачаровує своїми правильними рисами обличчя, ніжністю шкіри, чарівним світлим волоссям, яке створює такий дивовижний контраст з виразними темно-зеленими очима. На ній була довга вечірня сукня темно-зеленого кольору, що облягала, розшита золотими нитками, що підкреслювала точену фігуру, з глибоким вирізом на спині і невеликим декольте. Ця сукня була настільки елегантною, що Ліція не могла відвести від неї очей. Ні, вона не хотіла ставати моделлю чи актрисою. Тим більше вона не хотіла йти з комісаріату — мала надію, що одного разу комісар Алекс її покохає. Просто життя під софітами на сцені, перед камерами здавалося їй захоплюючим і веселим. Що там відбувається насправді, вона не знала і ніколи не цікавилася. Це була її мрія без будь-якого раціонального пояснення.

Вийшовши з дому моди, Ліція ще довго перебувала під враженням. Радісний стан після побаченої краси дав їй новий приплив сил. Вона мала дивовижну здатність: вона завжди і в усьому знаходила позитивні моменти, це ж стосувалося і людей: у них вона спочатку бачила хороше, а потім все залежало від їхньої поведінки.

— О, комісаре, Ви не повірите, де я була! — вигукнула Ліція, входячи до кабінету. — Я дивом потрапила на показ у відомий будинок моди! Точніше на репетицію показу. Ви уявляєте? Це було неймовірно! Я й досі під враженням! Там так все красиво, так усе вишукано. А сукні які… ви б їх бачили: вони ніби призначені зробити з жінки королеву краси! Особливо мені сподобалася вечірня сукня з візерунками із золотої нитки. Воно, напевно, вартує цілий статок.

— Ліція, чи Ви вже готові повернутися до роботи? — спитав комісар. — Це все дуже цікаво, але у нас багато справ. Ось, надрукуйте протокол опитування свідків і прикрепіть його до справи про крадіжку в тому магазинчику. Комісар дав їй документ та продовжив. — Дивний господар цієї продуктової крамниці: все зводиться до того, що він просто сам вкрав хамон і тепер намагається підставити нового співробітника — молодого хлопця. І навіщо так ризикувати волею? А головне, заради чого? Я міг би зрозуміти, якби він це зробив заради порятунку чийогось життя. А так, заради невеликої кількості грошей.

Ліція з великим задоволенням спостерігала за комісаром. Справа, звичайно, нецікава і не потребує особливих дедуктивних здібностей, але все одно їй було приємно спостерігати за ним. Вона ним захоплювалася: його манерою говорити, його манерою триматися, його зовнішнім виглядом. У нього завжди були начищені туфлі та випрасуваний піджак. Він був ввічливий та викликав прихільність.

Комісар вийшов. Йому потрібно було перевірити деякі факти щодо цієї справи. Його бентежив той факт, що якби господар крамнички хотів таким чином підставити нового співробітника, щоб його звільнити, то що йому заважало просто це зробити?

— Добридень! Я можу поговорити з паном Жаном Кралє? - звернувся він до жінки, яка була за прилавком магазину.

— Що Ви хотіли, пане комісаре? — спитала вона.

— Мені потрібно поставити кілька запитань щодо крадіжки у вашому магазині.

— Я думала, що справа вже закрита. — сказала мадам Кралє. — Там же свідки бачили, що хлопець Жак того дня виходив із роботи без сумки. Йому не було куди покласти той злощасний хамон.

— Ви так впевнені у провині свого чоловіка, мадам Кралє? — спитав комісар.

— Я просто хочу бути на боці закону та не покривати винних. Це мій громадянський обов'язок. — переконливо відповіла вона.

— Як давно Ви знайомі з Жаком? — спитав комісар.

— Стільки, скільки він працював тут. Раніше його ніколи не бачила. — впевнено відповіла мадам Кралє.

— А скільки років Ви знайомі зі своїм чоловіком? — спитав комісар.

— Як я й казала: п'ять років та сім місяців. — відповіла мадам Кралє.

— Ви раніше помічали такі риси у своєму чоловікові? — спитав комісар.

— Ви хотіли сказати риси злочинця? — уїдливо відповіла мадам Кралє. — Ні. Але, можливо, він їх дуже вміло приховував. Знаєте, як воно буває: живеш із людиною, спілкуєшся з нею щодня, розділяєш із нею дім і ліжко, а потім раптом несподівано ця людина виявляє себе з нового боку, якого раніше не помічав. І почуваєшся такою ошуканою, зрадженою, самотньою. — трохи кокетливо сказала мадам Кралє.

— Ну да, ну да. Які у Вас були стосунки із Жаком? — спитав комісар.

— Робочі. Ви на щось натякаєте? — уже без кокетства спитала мадам Кралє.

— Я помітив, що Ви на нього дивитесь якось із злостю. Він вам щось зробив? Чимось образив? — спитав комісар. — Чим він вам не догодив?

— Ні, у мене з ним не було нічого спільного. Та й що з ним могло бути? — агресивно спитала мадам Кралє. Що з нього можна взяти, окрім як гарненьке обличчя? Безвідповідальний та несерйозний. У його віці час уже розуміти, що користуватися жінкою, а потім її кидати — не треба.

— То у Вас були з ним стосунки? — спитав комісар.

— Ні звичайно! — розгублено сказала мадам Кралє. Вона зрозуміла, що промовилася про те, чого не треба було говорити.

— Заперечувати цей факт, на мою думку, вже безглуздо. — вів далі комісар. — А ваш чоловік знав про Ваш зв'язок із Жаком?

— Це було лише один раз! — скрикнула мадам Кралє. — Потім він вдавав, що між нами нічого не було. Мені так було боляче. Ви не уявляєте! Я думала, це буде не одноденний роман, а тривалі, серйозні стосунки.

— Я думав, у Вас вже є серйозні стосунки. — сказав із сарказмом комісар. — Потім Ви підкинули в шухляду Жака хамон так, щоб це бачив чоловік, а потім його звідти дістали, щоб свідки бачили, як Жак виходив без сумки. Він, зрештою, і сам не знав про ці всі маніпуляції і думав, що його намагається виставити злодієм чоловік. Тепер уже з очевидної причини: через ревнощі та образи від зради. Так? — спитав комісар.

— Так, звісно. — відповіла мадам Кралє. — Я хотіла, щоб Жак відчув той сильний біль, який завдав мені.

— Ви впевнені? Чи таки є інший мотив? — наполегливо спитав комісар?

— Яким може бути інший мотив? — злякано спитала мадам Кралє.

— Таким чином Ви хотіли не Жака змусити зазнати завданого Вам болю, а завдати неприємності чоловікові. Ви виставляєте все таким чином, що він з магазину вкрав хамон, спробував виставити злодієм нового продавця, але цього не виходить: свідки не бачили з ним сумки. А робите це Ви все для того, щоб чоловік Вас не покинув: він дорікне Вам в інтрижці, а Ви його — у злочині. І інсценували Ви такий безглуздий злочин не просто так: за нього і ув'язнення не буде, і репутація добропорядного громадянина зіпсована.

— Я вас прошу, не кажіть нічого чоловікові! Я не хочу з ним остаточно зіпсувати стосунки! — Попросила мадам Кралє.

— Не покривати злочинців і сумлінно виконувати свою роботу — це мій громадянський обов'язок, мадам Кралє. — І для мене ці слова мають сенс. — відповів комісар.

— О, комісаре, Ви вже повернулися? — запитала Ліція у комісара, що увійшов до кабінету. — Що Вам удалося з'ясувати?

— Абсолютно все щодо цієї справи. — сказав комісар.

— І хто ж таки вкрав той шматок м'яса? — Запитала Ліція?

— Той «шматок м'яса», як виявилось, ніхто не крав. — сказав комісар.

— Як це? — Здивувалася Ліція.

— А ось так, — сказав комісар, — дружина зрадила чоловіка з молоденьким продавцем, з яким, як вона думала, у неї зав'яжуться стосунки. Тільки от хлопцеві цього зовсім не треба було, і він перестав звертати на неї увагу. До того ж про зраду дізнався чоловік. Вона злякалася, що він її покине і вирішила «вбити двох зайців»: завдати неприємностей коханцю, якому вона не потрібна і зіграти на почутті провини чоловіка, виставивши його злочинцем: вона поклала хамон у шафу для перевдягання Жака і постаралася, щоб чоловік помітив крадіжку. Жак, нічого не знаючи, пішов додому, і свідки бачили, що жодної сумки з ним не було. Хамон з шафи зник. Коли Жак дізнався, що чоловік мадам Кралє звинувачує його в тому, чого він не робив, він подумав, що пан Кралє сам вкрав хамон і виставляє злочинцем Жака, і таким чином йому мститься за зв'язок із його дружиною. Відповідно всі підозри почали падати на пана Кралє. І, поки чоловік розбирався б у цій плутанині, намагався б довести свою невинність поліції та близьким, її зрада пішла б на другий план і, можливо, зовсім зникла б з уваги.

— Та вже яких дурниць люди не роблять, аби будь-яким способом отримати те, чого вони хочуть, і, бажано, за чужий рахунок. — сказала Ліція. — Чи коштувало потурання своєї хтивості втрати довіри, і, можливо, чоловіка?

Подібні ситуації Ліцію розбурхували: вона не любила несправедливість і співчувала постраждалим. Вона була доброю дівчиною і завжди намагалася допомогти, якщо це було в її силах.

Наступний день розпочався з дзвінка чоловіка до комісаріату, який повідомив про те, що неподалік парку біля дерева було виявлено труп чоловіка.

— Що ви можете сказати про причину смерті? — Запитав Алекс патологоанатома Альберта.

— При первинному огляді можу припустити, що смерть настала через постріл у груди. Йому років близько сорока. Точніше висновок отримаєте після розтину. — сказав він.

— Судячи з слідів порохової кіптяви на одязі, можна зробити припущення, що його було вбито зблизька. — міркував комісар.

— Непогано, Алексе. — сказав Альберт. — Незабаром Ви зможете обходитися без мене.

— Ну, я ваш хліб забирати не збираюся. — жартівливо відповів комісар. — Судячи з того, що гроші та годинник на місці, можна зробити висновок, що метою було не пограбування. Потрібно знайти свідків.

У цей момент до них підбігла дівчина, представилася журналісткою і з наполегливістю, що межує з нахабством, попросила дати коментарі щодо інциденту.

— Добридень! Я — Фасаліна, журналістка з газети «Правда дня» і пишу статтю про вбивство. Чи можете мені сказати, що відомо?

— Дівчино, йдіть будь ласка і не заважайте працювати. — з неприязнью відповів комісар.

— Але я теж ділом займаюся — висвітлюю події, доношу правду до громадян, — заперечила журналістка. Це дуже важливо, щоб люди знали правду!

— Ваша справа — не заважати розслідуванню, — відповів комісар із сарказмом.

Повернувшись до кабінету, Алекс доручив Ліції дати оголошення в газету для пошуку свідків.

— Як шкода його... — слізно сказала вона.

— Ви його знаєте? — здивувався комісар.

— Ні, але він такий молодий, у нього все життя було попереду. А тут таке нещастя з ним сталося. — сумно продовжила Ліція.

— У будь-якому разі причину того, що сталося, нам доведеться з'ясувати. — сказав комісар і пішов до патологоанатома за більш детальною відповіддю.

— Альберте, ви вже провели розтин? Що ви можете мені сказати? — спитав комісар.

— Однією з ознак пострілу в упор є виражена гідродинамічна дія порохових газів. Що Ви можете спостерігати. — Альберт показав у бік убитого. — Поранення грудей та живота під час пострілу з цієї дистанції може супроводжуватись великими розривами внутрішніх органів.

— З якої зброї було здійснено постріл? — запитав Алекс.

— Із Вальтера РРК із глушником. Цей пістолет був розроблений у 1931 році. Не так часто його зараз зустрінеш. — сказав Альберт.

— Дуже дивно, що вбивця стріляв із такої помітної зброї. Це дуже необачно. — замислено сказав комісар. — Є якісь особливості, може, щось вибивається із загальної картини?

— На лівому зап'ясті є деякі сліди. Можливо, хтось дуже стиснув його руку. — сказав Альберт. — На цьому поки що все.

— Дякую. — замислено сказав комісар і вийшов.

Цього вечора Ліція після роботи зайшла до невеликого ресторану, неподалік будинку моди, щоб випити кави і з'їсти щось гаряче і солодке. Яке ж було її здивування, коли в ресторан увійшла та сама модель скандинавської зовнішності з дому моди. Обличчя її було задумливе і виглядала вона напруженою. Вона замовила коктейль «Шеррі» та салат із морепродуктів. Ліція не втрималася та підійшла до дівчини.

— Добрий вечір! — Звернулася вона до неї. Мене звуть Ліція, я бачила Вас учора на репетиції показу. Ви були чарівні. А та зелена сукня — просто мрія, вона така гарна!

— Добрий вечір! Дякую. — відповіла дівчина. — Мене звуть Жеєния.

— Ви вибачте мені, що я до вас так безцеремонно підійшла. Просто не могла не висловити своє захоплення. — сказала Ліція.

Дівчина посміхнулася у відповідь.

Не дивлячись на свою красу і становище в суспільстві дівчина була без зарозумілості та гонору. З нею було приємно спілкуватися.

— Вас щось турбує? Ви виглядаєте напружено. Може, я можу якось допомогти? — чемно запитала Ліція?

— Ви бували в такій ситуації, коли совість каже одне, а почуття інше? — спитала Жеєния.

— Так, це мені знайоме. — сказала Ліція. — Ви зараз у такій ситуації?

— На жаль так. — задумливо відповіла Жеєния.

Ліції дуже хотілося поговорити з Жеєниєю ще, але вже було досить пізно і їй потрібно було йти.

— Я сподіваюся, що у вас все утвориться! Вже пізно, мені час іти. — сказала Ліція і пішла додому.

Жеєния залишилася наодинці зі своїми роздумами: як їй вчинити? Вона була свідком того вбивства в парку і бачила чоловіка, який стріляв. Їй дуже хотілося піти в поліцію і допомогти слідству, але страх того, що вбивця дізнається, що вона єдиний свідок і захоче її ліквідувати, був великий. Вона перебирала в голові один за одним варіанти, як можна було б упіймати злочинця без безпосередньої її участі, але жоден з них не пасував.

Наступного ранку вона наважилася піти в комісаріат і розповісти про побачене.

— Добридень! Мені сказали, що Ви розслідуєте вбивство, яке нещодавно відбулося. — увійшовши до кабінету, сказала Жеєния.

— Добрий день! Заходьте. — сказав комісар. — Я комісар Олександр Робуа.

— Мене звати Жеєния Петі-Парла, я випадково побачила вбивство людини, про яке написано було в газетах.

— Так, його нещодавно опублікували. — уточнив комісар.

— Знаю, я повинна була прийти раніше, але я не наважувалася. — схвильовано сказала Жеєния. Мені й зараз дуже страшно, адже навряд чи він захоче залишати свідків.

— Давайте Ви зараз мені все розкажете і ми його спіймаємо. Тоді він уже нікому шкоди не заподіє. — сказав комісар. — Що Ви бачили?

— Тієї ночі була репетиція показу нової колекції і вона сильно затягнулася. Звільнилися ми близько одинадцятої вечора, я дуже втомилася, особливо мені хотілося побути на самоті. Я живу недалеко від парку, вулиці ще в цей час освітлені і я вирішила пройтися. У мене втомилися за день ноги і я захотіла пройтися босоніж по траві, так би мовити, побути наодинці з природою. Я побачила широке дерево і пішла до нього. Раптом я почула чоловічі голоси. Їхня розмова мені не здалася дружньою бесідою. Вони про щось сперечалися. Щоб зрозуміти, наскільки близько вони від мене перебувають, оскільки мені стало ніяково, я почала озиратися на всі боки і помітила, що вони перебувають недалеко від парку. Я побачила двох чоловіків, років сорока. Один із них був трохи старший за іншого. На першому були джинси і сорочка. Поверх сорочки була темного кольору куртка. Одягнений він був звичайно. Я б сказала, що не дуже охайно, навіть так. Другий чоловік був одягнений у костюм, без краватки. Вигляд у нього був доглянутий, елегантний. Вони про щось напружено розмовляли. Потім розмова перейшла в суперечку на підвищених тонах. Той, що у куртці дістав пістолет. Другий схопив його за руку і почав щось йому говорити. Поки вони намагалися відібрати один в одного пістолет пролунав постріл. Той, що у куртці, впав. Другий - втік. Я була в шокована. Почекала трохи і пішла додому. Мені було дуже страшно, я не наважилася прийти до Вас і все розповісти. Але потім я все ж набралася сміливості, і ось я тут.

— На місці злочину ми не знайшли пістолет. Ви не бачили, куди він його подів? — запитав комісар.

— Він його кинув. — відповіла Жеєния.

— Ви зможете з нашим фахівцем скласти його фоторобот? — запитав комісар.

— Навряд чи. Якщо я його побачу - то впізнаю. — сказала дівчина.

— Дякую. Не їдьте з міста, Ви ще будете потрібні. — сказав комісар.

Не встигла дівчина вийти з кабінету, як увійшла Фасаліна із самовдоволеною посмішкою.

— Що Вам тут треба? — запитав недружелюбно комісар. — Вирішили тепер мене в моєму ж кабінеті діставати?

— Ні, що Ви! — відповіла із сарказмом журналістка. — Ваші помічники настільки дурні, що відрізнити пістолет від палиці не можуть. Довелося мені робити за них роботу. — Вона дістала обгорнутий у пакет пістолет і поклала на стіл комісару. — Тепер поділитеся зі мною інформацією? — грайливо запитала Фасаліна.

— З якого дива мені ділитися з Вами інформацією? — запитав також недружелюбно комісар. — За те, що Ви вкрали доказ з місця злочину?

— Я вкрала? — вигукнула вона. — Це замість "дякую"? — Як Ви з ним працюєте? — звернулася вона до Ліції.

— Я? - здивовано запитала Ліція. — Ну...

— Не відповідайте, мені й так усе ясно! — із сарказмом перебила її журналістка.

— Закінчуйте цей спектакль! — звернувся до неї комісар. — І дайте мені спокійно працювати.

— Напевно добре працюється без доказів? — пожартувала вона. — А ми б могли працювати разом. Може я ще щось корисне бачила?

— А Ви бачили? — запитав комісар.

— Поки що ні. — сказала Фасаліна.

— Тоді, до побачення! — сказав комісар.

Комісар віддав пістолет на експертизу. Виходячи зі слів дівчини, сліди на зап'ясті вбитого вийшли через те, що другий чоловік тримав його за руку, не даючи вистрілити в себе. Цілком можливо, що Жеєния зможе впізнати вбивцю, але де ж його шукати, щоб його змогла впізнати дівчина?

Через кілька годин експертиза підтвердила, що це той самий пістолет, з якого було вбито чоловіка. Відбитки на ньому тільки вбитого, що досить ускладнює пошук другого чоловіка.

— Треба віддати належне Фасаліні — подумав комісар.

Наступного дня була виставка картин місцевого художника в галереї "Дім Бенар". Жеєния вирішила сходити на відкриття виставки, бо вона була знайома з художником і була запрошена. Вона подумала, що зможе там розвіятися і відпочити за невимушеними бесідами. До того ж картини вона дуже любила. У неї вдома вони теж були. Особливо вона любила картини олією на полотні: вони додають затишку в будь-яке приміщення. Вона любила розмірковувати над картинами, вдивлятися в мазки, насолоджуватися палітрою фарб. Вона знала, що олійний живопис вирізняє виняткова довговічність - картини багаторазово передаються у спадок, не вицвітають і не втрачають свого первісного лиску; з часом вони тільки збільшуються в ціні; створюють відчуття багатства й розкоші - композиції вражають уяву гостей, до того ж їх можна додатково виділити дорогою рамою; художня цінність виникає через високу складність створення таких шедеврів і зростає з плином часу; лише справжнє полотно повністю передає багатство олійних фарб, дає можливість наносити на картину олійні фарби.

Вона знала, що в кожному зображенні є думка, почуття художника, які він вкладає в нього; відповідно, ці думки й почуття передаються глядачеві, що споглядає цей творення. Якщо він несе в собі любов і доброту - людина наповнюється цими емоціями і випромінює їх, передаючи оточуючим людям. Художником вона ставати не хотіла, але їй було приємно провести час у їхньому колі, відчути атмосферу творчості, отримати естетичну насолоду.

— Які чудові роботи! — звернулася вона до Івана Грасі. — щоразу, коли я дивлюсь на Вашу творчість, я отримую величезне задоволення!

— Дякую, моя люба! — подякував художник за теплі слова. — Дійсно ця виставка вдалася! Подивіться, скільки відомих людей прийшло. Навіть вшанував своєю присутністю наш філантроп. Ходімо, я Вас познайомлю.

— Добрий вечір, Ів! Ласкаво просимо! — сказав чемно художник. Як у Вас справи? Як Ваша донька?

— Трохи втомився, стільки всього навалилося. — відповів Ів. Донька теж тут, спілкується з журналістами, ділиться враженнями.

— Хочу Вас познайомити з чудовою людиною, яку не зіпсувала ні слава, ні шанувальники: Жеєния Петі-Парла, модель і просто чудова дівчина! — сказав художник.

— Дуже задоволений таким знайомством, — сказав Ів.

— Мені теж дуже приємно, — відповіла дівчина. - А чим Ви займаєтеся? — поцікавилася вона.

— Я працюю у сфері туризму і завжди намагаюся допомогти людям, чим можу. Здебільшого я влаштовую гранти на навчання для талановитих людей, які дуже хочуть навчатися, але не можуть собі дозволити оплату навчання. Я знаю, що надалі ці світлі уми суттєво допоможуть розвитку нашого міста. Адже, як відомо, грамотні, освічені батьки виховують дітей за образом своїм. Діти беруть приклад зі своїх батьків і так чи інакше вони на них схожі. Тому, на скільки кращим прикладом є батьки для своїх дітей, на стільки кращими стають їхні діти. А я дуже люблю своє місто і зацікавлений у його розвитку.

— Ви вірите в те, що говорите. — зазначила Жеєния. - А віра в те, що ти робиш, дає неперевершений результат.

— Ви маєте рацію. А ось і світло моїх очей, моя люба донечко! Знайомтеся, це Анна.

— Я Жеєния, — сказала дівчина, — рада нашому знайомству!

— Мені теж дуже приємно! — відповіла Анна.

— Ваш батько займається великою справою, це дуже стимулює в бажанням теж зробити світ кращим. Я навіть задумалася, що я б могла зробити. — сказала дівчина.

— Так, Ви маєте рацію. Дійсно, дії, які дають бажаний результат, значно підвищують настрій, додають стимул. Я постійно беру участь в організаційних моментах, від прийняття заявок до вручення грантів. І те, що відчуває молодь, у якої з'явилася можливість реалізувати задумане, — просто неймовірно!

— Дійсно, багато студентів вдячні пану Іву, — зазначив Іван. — і, що найголовніше, він це робить від щирого серця.

У цей момент до філантропа підійшли інші люди, і Жеєния пішла розглядати картини. Вона не могла не відзначити, що Іва щось дуже сильно турбувало: він виглядав розгубленим, стривоженим, втомленим. Було помітно, що його щось дуже сильно турбувало. І ще він їй здавався до болю знайомим, хоча раніше вони ніколи не зустрічалися.

Наступного дня Ів отримав листа від Яна Гівале. Коли він відкрив конверт, він побілішав. Мало того, що лист прийшов від нещодавно вбитого шантажиста, так ще в цьому листі йшлося про вбивство, яке скоїв Ів. Річ у тім, що студентів, які отримали грант, Ів періодично відвідував: він пишався їхніми успіхами. Особливо його цікавили біоінженери та біологи. Він приходив до них у лабораторії, спостерігав за проведенням дослідів, за тим, як створюється щось нове, незвичайне. У цьому плані він був як дитина: дивувався незвіданому. Якщо був час, він міг із ними перекусити або випити кави. І одного разу, він прийшов провідати Ельзу. Він узяв із собою готову їжу з кафе по дорозі. Цього разу він вирішив спробувати чилі. Це нова страва в їхньому меню. Вони влаштувалися просто в лабораторії. Поки Ельза ставила пробірки на свої місця, Ів вирішив посолити чилі, бо він був недосоленим, тому він взяв сільничку з сусіднього столу і посолив собі і їй їжу. У цей момент повз проходив чоловік, на якого Ів не звернув уваги. Коли Ельза була готова приступити до обіду, Ів глянув на годинник і здивувався, як швидко пролетів час. Він вибачився, сказав, що йому потрібно йти на зустріч, і поспішно вийшов із лабораторії. У коридорі він знову зустрів цього чоловіка - він когось чекав. Ельза закінчила обід сама. До вечора їй стало погано, а наступного дня вона померла. Як виявилося від амотину фолаїдину. Це синтезована отрута блідої поганки. Вона роз'їдає внутрішні органи за короткий проміжок часу. Над цією отрутою працювала дівчина: вона вивчала отруйні гриби та проводила дослідження. Патологоанатом визнав це за нещасний випадок: вона випадково додала її в їжу замість солі. Але, як потім Ів зрозумів, це він випадково його підсипав у чилі їй і собі, тільки за збігом обставин він не встиг пообідати. Він переплутав вміст склянок: взяв ту, біля якої лежав цукор у стіках. Про інцидент він не повідомив у поліцію: це б дівчину не повернуло, а його б життя значно зіпсувало. А той чоловік, якого він бачив у коридорі, зіставив побачене з фактами, упізнав у Іві місцевого філантропа, досить відомого, і вирішив заробити грошей на його нещасті. І обрав для себе найпідліший спосіб: шантаж. Саме тому вони й зустрічалися тоді в парку: Ів мав заплатити гроші за мовчання Яна. А коли Ів почав говорити про те, що він не скоював злочину і не буде нічого платити, шантажист дістав пістолет і почав йому погрожувати, сказав, що розповість усе його доньці, яку вб'є новина про те, що її батько далеко не такий святий, як вона думає. Ів дуже дорожив донькою та її почуттями, тому він почав злитися, з люттю накинувся на Яна і спробував забрати в нього зброю. Під час бійки пролунав постріл і шантажист упав на землю без ознак життя. З жахом від того, що сталося, Ів кинувся бігти. Усю тяжкість того, що сталося, він уже усвідомив вдома.

Тому Ів так злякався листа: перші два рази шантажист йому дзвонив, а перед зустріччю він ще й листа надіслав. Навіщо? І раптом у нього вдома заготовлено ще один. Ці думки не давали спокою Іву і зовсім його замучили. Він боявся не стільки за свою свободу, скільки за те, що в ньому розчарується його донька і відвернеться від нього; і за те, що він не зможе більше допомагати талановитим людям розвиватися і відкривати щось нове.

Він також боявся, що якщо поліція проведе обшук у квартирі вбитого, то знайде будь-які докази проти нього, що малоймовірно, а там, хто його знає?

Він не знав, що йому робити і як вчинити. З одного боку, немає жодних доказів, які б на нього вказували, а з іншого боку - потрібно потрапити у квартиру вбитого і гарненько оглянути її. Так він і вирішив. Спочатку він мав перевірити, чи живе там хто-небудь, чи ні. Для цього він з'ясував адресу вбитого, подивившись її в справі в кабінеті у патологоанатома. Це не склало особливих труднощів, оскільки він приходив до нього щодо обставин смерті Ельзи. Потім він купив на розпродажі дешеві речі та кепку і відніс піцу на адресу вбитого шантажиста. На його дзвінок у двері йому ніхто не відчинив, а літня сусідка, яка піднімалася сходами, сказала, що він помилився з доставкою - у квартирі ніхто не живе вже кілька днів. Необхідну інформацію він отримав, але залишається головне питання: як потрапити у квартиру. Адже він не злочинець і відповідних навичок у нього немає. Як один із варіантів він вирішив піти на місце злочину і обшукати його: хіба мало, раптом ключі випадково випали? Так він і зробив: узяв каву і пішов дрібними кроками гуляти по злощасному місцю. Його припущення мало успіх: якимось чином ключі справді випали в траву. Він їх підібрав і вирішив не відкладаючи, цього ж вечора пробратися до квартири.

Для нього це був новий досвід: ніколи раніше ні з чим подібним він не стикався. Тому адреналін просто зашкалював. Одягнувши рукавички і взявши ліхтарик, він пробрався до квартири. Дуже було незручно і моторошно. У відрі для сміття він знайшов вирізки букв, з яких було складено лист. Більше нічого, що могло б стосуватися цієї справи, він не знайшов. Він узяв пакет зі сміттям і вийшов із квартири. Озирнувшись на всі боки, він спустився сходами. Вийшов у двір і викинув пакет у сміттєвий бак за будинком.

Наступного ранку до поліцейської дільниці прийшла та сама сусідка, яку Ів зустрів на сходах, і принесла пакет зі сміттям.

— Доброго ранку! — привіталася Ліція. — Ви до комісара Александра?

— Доброго ранку! — відповіла жінка. — Так, напевно.

— З якого Ви питання? — запитала Ліція. — Він зараз прийде.

— Я з приводу свого вбитого сусіда Яна Гівале. — відповіла жінка.

— О, ось і комісар! Доброго ранку, комісаре! — привіталася Ліція. - До вас прийшла жінка щодо нещодавнього вбивства.

— Доброго ранку, Ліція! — відповів комісар. — Нехай увійде.

Жінка увійшла до кабінету і розповіла про те, як учора вона почула, як хтось виходив із квартири вбитого, і знаючи, що там нікого бути не повинно, простежила у вікно, як той виходив із неї, і помітила, що він виніс звідти пакет, який викинув у сміттєвий бак. Трохи почекавши і переконавшись, що за ним ніхто не прийшов, вона вийшла і забрала його. Відкривши, нічого в ньому, що привертало б погляд, не знайшла, але про всяк випадок принесла його в поліцію.

— Я не знаю, на скільки це важливо і чи має це хоч якесь значення, я вирішила принести цей пакет. Ось він.

Комісар відкрив його і побачив вирізані літери.

— Дуже цікаво. — задумливо сказав комісар. — Наш убитий, виявляється, не такий уже й простий. Швидше за все він когось шантажував. Ви ще що-небудь бачили? Щось незвичайне?

— Та так одразу на думку нічого не спадає. Ні, здається. — відповіла жінка. — Хоча, вчора доставщик піци хіба що адресою помилився. Дзвонив, дзвонив у квартиру вбитого, поки я йому не сказала, що там ніхто не живе.

— А Ви можете його описати? Раніше його бачили? — запитав комісар.

— Раніше я його не бачила, — сказала жінка. — На вигляд він охайний, приємний, навіть. Я б не сказала, що він злочинець. Та й на доставщика піци він слабко схожий. А там, хто його знає, яка потреба в людини. А описати... він був у кепці і в недорогій куртці.

— Упізнати його зможете? — запитав комісар.

— Упізнати зможу, напевно. — відповіла жінка.

— А фоторобот скласти з нашим фахівцем вийде? — запитав комісар.

— Це навряд чи. — сказала жінка. — Я його не розглядала.

— Дякую Вам за пильність. — подякував їй комісар. — Я з Вами ще зв'яжуся. Ви ще знадобитеся, залишайтеся в місті.

— Та куди ж я подінуся-то! — посміялася жінка. — Стара я вже.

— А справа-то, не така й проста, виявляється! — звернувся комісар до Ліції. — Виходить, що наш невідомий убив шантажиста. І, раз він заліз у квартиру його, значить шантажист зупинятися не збирався і про це йому сказав.

— Так, виходить. — сказала Ліція.

— У нас є два свідки і жоден із них не може описати вбивцю. Фоторобот скласти не виходить. Отже, потрібно піти слідами шантажиста: де він був, що робив, із ким спілкувався, куди ходив. Ліція, дайте оголошення з фотографією вбитого, потрібно з'ясувати, де він був.

— Одну хвилину, комісар. — відповіла Ліція. — А може, варто запитати в тієї журналістки? Можливо, у неї є якась інформація?

— У цього безпринципного дівчиська? Вона ж обов'язково попросить щось взамін! — відповів не без знущання комісар.

— Ну запитати-то можна? — не здавалася Ліція.

— Можете спробувати. Від нас не вбуде. — сказав він.

Ліція не зволікаючи набрала Фасаліну.

— Алло! Фасаліна? Це Ліція, з комісаріату.

— А, Ліція. Пам'ятаю. Потрібна допомога комісару і він вирішив Вас попросити її? — зіронізувала вона.

— Ну, насправді потрібна допомога в розслідуванні вбивства. Потрібно встановити, де був і що робив вбитий. Можете допомогти в зборі інформації? — запитала Ліція.

— Збір інформації — це моя робота, звісно можу. Але за послугу: мені потрібна буде інформація для написання статті. Звичайно ж після розкриття справи. Зрозуміло?

— Комісар, тут Фасаліна просить за свою допомогу інформацію для написання статті, після розкриття справи. — запитала Ліція в комісара. — Що мені їй сказати?

— Хто б сумнівався! — усміхнувся Алекс. — Скажіть, що якщо від неї буде толк, то вона отримає необхідну інформацію для своєї газетки.

— Комісар сказав...

— Я все чула, — перебила її Фасаліна. — Домовилися! Чекайте від мене новин!

Фасаліна поспілкувалася із сусідами, зі знайомими Яна і з'ясувала, що він залицявся до лаборантки з інституту біоінженерії. Вона показала фотографію Яна співробітникам інституту і знайшла ту саму, до якої він і приходив.

— Добрий день! Скажіть, будь ласка, Ви бачили цю людину? — запитала чергового співробітника Фасаліна.

— Так, знаю. Яке горе, — сказала Вікторія.

— Скажіть, як часто він сюди приходив? — запитала Фасаліна.

— Досить часто: у нас із ним зав'язалися стосунки і ми почали зустрічатися. — відповіла дівчина. — Тож він приходив до мене перед закінченням робочого дня і ми йшли прогулятися або приходив до мене в обід і ми разом обідали.

— А коли він був востаннє, Ви не помітили нічого дивного в його поведінці? — запитала Фасаліна.

— Вибачте, а Ви хто? — запитала Вікторія.

— Я журналістка і наразі безпосередньо допомагаю поліції в розкритті цього вбивства. Самі розумієте, поліція не завжди може знайти необхідну інформацію, тому й звернулася до мене. — не без гордості відповіла Фасаліна.

— Ясно. Тоді рада допомогти. — сказала Вікторія. — Так-то ні, не було нічого дивного. У нас тут ще недавно і студентка померла: переплутала сіль із отрутою. Дивно, звісно. Але вчені іноді бувають дуже розсіяними. Ось, і коли я цю історію розповіла Яну, він сказав, що її вбили; що вчені не діти і прекрасно знають, що знаходиться у них у всяких пробірках, і отруту вони точно відрізнять від солі або цукру. Це єдине, хіба що. Він якось емоційно відреагував. А Ельза займалася вивченням отруйних грибів.

— А Ви як вважаєте? Міг хтось справді підсипати отруту? — запитала Фасаліна.

— Та ні, напевно. Ельза була порядною дівчиною, працьовитою, — сказала Вікторія.

— А вороги в неї були? Чи недоброзичливці? — запитала Фасаліна.

— Не знаю. Не було, на те схоже. Хіба що в неї хтось з'явився. — задумливо сказала Вікторія.

— Чому Ви так вирішили? — запитала Фасаліна.

— Ну, вона стала якось за собою стежити по-іншому: манікюр, парфуми дорогі. Раніше такого я за нею не спостерігала.

— До неї хтось приходив? Або за нею? — запитала Фасаліна.

— Іноді Ів Кале. Він організовує гранти на навчання талановитим молодим людям. А потім іноді до них приходить, цікавиться їхнім навчанням, досягненнями, успіхами.

— Він і того дня приходив? — запитала Фасаліна.

— За день до смерті Ельзи, так, здається. — задумливо відповіла Вікторія.

— Ясно. Дякую. Я передам комісару те, що Ви мені розповіли, і Ваш номер теж. Він Вам зателефонує. — сказала Фасаліна. — До побачення!

— До побачення! Рада допомогти. — відповіла Вікторія.

Ввечері дівчина Фасаліна вже прийшла до Алекса.

— Готуйте мені мої лаври! — радісно сказала журналістка.

— Вони Вам голову тиснути не будуть? — єхидно відповів комісар.

— Досить іронізувати! — у такому ж тоні відповіла дівчина.

— То що там за інформація? — запитав комісар.

— Виходить, що перед убивством того чоловіка в парку померла дівчина в інституті біоінженерії. На перший погляд, його вбивство і смерть дівчини ніяк не взаємопов'язані. Коли я шукала знайому, а точніше кохану вбитого, то нею виявилася лаборантка того самого інституту. Вона мені розповіла, що Ян часто приходив до неї: іноді ввечері, іноді в обід. За день до смерті дівчини він приходив до неї в обід. А наступного дня, коли померла дівчина, він переконував Вікторію, що це не вона сама випадково отруїлася, а її отруїли. Він був упевнений, що дівчина не переплутала б отруту з сіллю або цукром. А вона, на секунду, займалася вивченням отруйних грибів. Але і це ще не все. До неї напередодні приходив організатор грантів місцевий філантроп Ів Кале. І чепуритися стала та студентка теж для нього: лаборантка Вікторія зауважила, що дівчина стала за собою особливо стежити, почала користуватися дорогими парфумами.

— Філантроп Ів Кале приходив до неї? Навіщо? — запитав комісар.

— Лаборантка сказала, що він періодично приходив до всіх студентів, які отримали грант: він цікавився їхніми успіхами в науковій сфері. А біоінженерія і сама по собі цікава наука.

— Ну, яка-ніяка версія. Її теж варто перевірити. — сказав комісар.

— А можна я з Вами поїду? Будь ласка, будь ласка! Може від мене ще буде допомога, а? — взмолилася Фасаліна.

— Може й буде. Поїхали! — сказав комісар.

У версію вбивства філантропом дівчини він не особливо вірив, але всі інші версії не дали жодного результату. Він зателефонував Іву Кале і домовився про зустріч у ресторані.

— Добрий вечір! — привітався комісар із філантропом, який чекав на нього.

— Добрий вечір! — відповів він. — Я не зовсім розумію суть нашої зустрічі.

— Я зараз усе поясню. — сказав комісар. — Днями померла дівчина в інституті біоінженерії. Усе зводилося до того, що це був нещасний випадок: вона переплутала сіль із отрутою й отруїлася. До того ж це не було неможливим, бо вона займалася вивченням отрут і отруйних грибів. Ви її знали?

— Так, звісно. Це одна з талановитих дівчат, яка отримала грант на навчання. А до чого всі ці запитання? — зі здивуванням і з невеликим обуренням у голосі запитав Ів.

— Річ у тім, що Вас бачили з нею за день до її смерті. Що Ви робили в її лабораторії? — запитав комісар.

— Я доволі часто відвідую талановитих студентів, яким допоміг із навчанням. Я вірю, що кожен талановитий науковець, який отримав шанс на свій розвиток, обов'язково допоможе в розвитку і нашого міста. Тому для мене так важливо те, що я роблю. Тому я іноді до них заходжу, спілкуюся з ними, спостерігаю за дослідами. Мені все це дуже цікаво.

— Скажіть, а Ви знаєте Яна Гівале? — запитав комісар.

— Ні, а хто це? — запитав Ів.

— Він бачив Вас за день до смерті дівчини і впевнений, що це Ви її вбили. — сказав комісар.

— Що за нісенітниця несусвітня! — вигукнув Ів. — Навіщо мені це робити?

— Ви мали з дівчиною стосунки? — запитав комісар.

— Про які стосунки Ви говорите? — запитав Ів.

— А в яких стосунках можуть перебувати чоловік і жінка? Ви були з нею близькі? — запитав комісар.

— Ні, вона мене цікавила виключно, як перспективна вчена. — відповів Ів.

— Лаборантка з того ж інституту помітила за дівчиною, що вона чепурилася останнім часом. Ймовірно, перед вашими зустрічами. Це як Ви поясните? — запитав комісар.

— Навіщо мені це якось пояснювати? — здивувався Ів. — Я шанований і видний чоловік, цікавий і перспективний. Цілком можливо, що Ельза виявляла до мене інтерес. До того ж у мене донька приблизно одного з нею віку.

— А може було так, що вас хтось запідозрив у вбивстві дівчини і почав вас шантажувати? — запитав комісар.

— Може бути все, що завгодно. Я не можу цього знати і не повинен відповідати на Ваші запитання і терпіти звинувачення в тому, чого я не робив! — вигукнув Ів.

— Я Вас ні в чому не звинувачував. — відповів комісар. — Могли б Ви прийти завтра до мене в кабінет, потрібно записати все те, що Ви зараз сказали.

— Якщо це так необхідно, то так. — втомлено сказав Ів. — Хоча мені це все не дуже подобається.

— Я Вас розумію. Це багато часу не займе. — сказав Алекс. — Чекатиму Вас завтра об 11 годині. До побачення!

— До побачення! - сказав Ів.

— Мені здається, що він щось не договорює. — сказала Фасаліна.

— Так, і мені теж. І що саме — належить з'ясувати. — сказав комісар.

Прийшовши в кабінет, комісар застав секретаря в кабінеті.

— Ліція, що Ви робите в таку пізню годину на роботі? — здивувався комісар. — Чому Ви не пішли додому?

— Я не помітила, як минув час. Ось уже збиралася, а тут Ви прийшли. — відповіла дівчина.

— Ось і чудово! — сказав комісар. — Зателефонуйте свідкам, які бачили чоловіка в парку і рознощика піци, і викличте їх на завтра на ранок. Об 11.00 потрібно, щоб вони були біля кабінету. Я хочу, щоб вони подивилися на Іва Кале. Можливо, що хтось його і впізнає.

— Так, але вже так пізно. — сказала Ліція. — Раптом вони вже розпланували завтрашній день?

— Ось тому не затягуйте і зателефонуйте їм просто зараз. — сказав комісар. — Щоб вони його встигли "перепланувати".

Звісно, вірогідність того, що хоч хтось із них упізнає у філантропі підозрюваного, мізерна, але однаково і цю версію потрібно було перевірити.

Наступного ранку Ів був у комісаріаті рівно в призначений час. Комісар вийшов у коридор і запитав у жінки-сусідки вбитого, чи не впізнає вона в цьому чоловікові когось. І якого ж було його здивування, коли жінка сказала, що це і є той самий рознощик піци. Від Жеєниї було менше користі: силуетом він був схожий на того чоловіка, що був у парку, але вона ні в чому не впевнена. Тому комісару потрібно було, щоб Ів Кале сам розповів усе, як було. Особливо, якщо він і є вбивця.

Без зайвих люб'язностей Алекс почав розмову, увійшовши в кабінет.

— Пане Ів, крім того, що Ви мені розповіли, пропоную Вам розповісти все так, як було насправді. Без спотворення інформації та фактів. — суворо сказав комісар.

— Але мені нічого додати. — сказав Ів.

— Ну, якщо Вам нічого додати, тоді скажу я. Сусідка вбитого Яна Гівале впізнала у Вас рознощика піци, який приходив до нього після його смерті. Як Ви поясните цей факт? І раджу Вам говорити правду, для Вашого ж блага. Якщо Ви і зараз продовжите свої вигадки, це буде розцінюватися як надання неправдивих свідчень. — суворо сказав комісар.

— Гаразд, я зрозумів. Просто я нікого не вбивав. — почав говорити Ів. — Він бачив мене в інституті напередодні смерті Ельзи. Він був у коридорі і когось чекав, здається. Він бачив, як я був у лабораторії з Ельзою, а потім бачив, як я йшов. Напевно, він мене впізнав, бо якось пильно мене розглядав. Через день після смерті Ельзи він мені кілька разів дзвонив, говорив про те, що знає, що це я нібито вбив дівчину і почав вимагати гроші за його мовчання. Ми зустрілися, я сказав, що нічого йому платити не буду, оскільки я ні в чому не винен. А потім він написав мені листа, в якому знову вимагав гроші, говорив про те, що в нього є докази моєї провини і що він мене викриє. Я людина публічна, мені ніякий галас навколо мого імені не потрібен: навіть після того, як його "докази" було б спростовано, моє ім'я вже постраждало б, бізнес би зазнав втрат та й репутацію порядної людини довелося б певний час відновлювати. Тому, щойно я дізнався про його смерть, вирішив спробувати пробратися до нього у квартиру і прибрати все, що він для мене підготував. Просто я подумав, що якщо є вже написаний лист, то, ймовірно, він і другий теж уже готував. З ким він живе, та й узагалі, чим він займається, я не знав. Тому й вирішив прикинутися рознощиком піци. Якраз зустрів сусідку, яка сказала, що він жив сам. Ось я і вирішив пробратися у квартиру і все викинути.

— Вам не здається дивним, що незнайома людина, яка бачила двох людей, які обідали, вирішила другого, який ні в чому не винен, шантажувати? Та ще й за те, що він абсолютно не винен. — запитав комісар.

— Я не знаю, що в голові було у шантажиста. — відповів Ів. — він хотів заробити будь-яким способом, ось і все.

— А я думаю, що він бачив, як саме Ви самі того не підозрюючи, отруїли дівчину. А оскільки на Вас нічого не вказувало, вирішили ні в чому не зізнаватися.

— Це лише припущення. — відповів Ів.

— Це те, як було насправді. — сказав комісар. — Ви зробили помилку, забравшись у квартиру вбитого і викинувши сміття поруч із будинком. Саме цим і шантажував він Вас. Незалежно від того, довів би він Вашу провину чи ні, у пресі справа мала б резонанс.

— Та мені все одно на пресу, насправді! — вигукнув Ів. Ян Гівале Він обіцяв розповісти все моїй доньці. А її розчарування в мені набагато гірше, ніж будь-який галас у пресі. Вона найдорожче, що є в мене, і навантажувати її своїми проблемами я не хотів. Тому я й погодився з ним зустрітися, тому я й заліз у його квартиру.

— Скажіть, коли востаннє Ви бачили Яна Гівале? — запитав комісар.

— Я його бачив один єдиний раз, коли він мені призначив зустріч. Ні до цього, ні після ми не зустрічалися. — відповів Ів.

— Де проходила зустріч? — запитав комісар.

— У парку, пізно ввечері. — відповів Ів.

— Що на ній було? Як вона пройшла? — запитав комісар.

— Ми поговорили і розійшлися. — відповів Ів.

— Коли Ви йшли, він був ще живий? — продовжував підводити до зізнання комісар.

— Так. — злякано відповів Ів.

— А свідок стверджує, що він бачив, як Ви його вбили. — зробив припущення комісар.

— Я його не вбивав! — скрикнув Ів. — Це вийшло випадково!

Ів зрозумів, що сам сказав усе, що так ретельно приховував. І йому вже нічого не залишалося, як розповісти все, як було насправді.

— Як шкода його, — слізно сказала Ліція, коли Іва вивели з кабінету. — він так щиро допомагав талановитим студентам, так щиро вірив у їхній майбутній внесок у розвиток нашого міста. Що ж тепер із ним буде, невже його посадять?

— Так, насправді він потрапив у низку якихось моторошних подій. — відповів комісар. — Але, думаю, що хороший адвокат зможе довести, що це був збіг обставин і справжнісінький нещасний випадок, і він обійдеться умовним строком.

— А як же його діяльність? Невже вона тепер закінчиться? — запитала Ліція.

— Ні, не думаю. — припустив комісар. — Він її зможе безперешкодно продовжувати.

— А як же його стосунки з дочкою? Адже він ними так дорожить? — продовжувала переживати Ліція.

— Судячи з усього, дочка в нього розумна дівчина, вона все правильно зрозуміє і не буде суворою до батька. — відповів Алекс. — сподіваюся, що і Фасаліна не зіпсує статтю своїми припущеннями, або ще чого гірше, мораллю. Ну що ж, у нас ще багато справ, які також треба розкривати.

Комісар вийшов із кабінету.

— Ах, Перлинко, буває ж таке! — сказала Ліція своїй рибці. — Ну що ж, добро завжди перемагає зло, по-іншому й бути не може!